Я відчуваю гордість, коли бачу, що наша армія взута й вдягнена, має сучасні засоби захисту, нову зброю

Я відчуваю гордість, коли бачу, що наша армія взута й вдягнена, має сучасні засоби захисту, нову зброю

Два місяці тому до нас у Київ приїздили хлопці та дівчата з різних регіонів України. Ми показували їм столицю, Верховну Раду, Мамаєву слободу та інші цікавинки. Були серед них діти з Гранітного – села, розташованого на межі з окупованими Росією та сепаратистами територіями Донеччини. Тому коли нас запросили в гості на свято в місцевій школі — з радістю прийняли запрошення.

Ця школа знаходиться в сотнях метрів від позицій ворожих угрупувань. Регулярно піддавалась обстрілам. Під час обстрілів діти вибігали з класів у коридор, падали на підлогу. Тут обладнано бомбосховище, де стоять ліжка для найменших і парти для старших. Навчання продовжується за будь-яких умов. Ще одне місце перечекати обстріл – на задньому дворі. Діти лягають на землю, а вчителі накривають їх матрацами, щоб не побило осколками.

Зараз спокійніше, але ворожі угрупування регулярно нагадують про себе. Директорка Леся Степанівна розповіла, що коли нещодавно нарешті вставили вікна, цілими вони довго не протримались. Прилетіла «братня» куля з того боку. На щастя, ніхто не постраждав.

І в таких умовах тут живуть і навчаються. Вчителі зробили неймовірне, втримавши школу, а відтак – ціле село. До війни тут навчалося понад 300 дітей, зараз – 162. Діти ходять навіть з окупованої території. Тобто сім’ї, які залишаються в «сірій зоні», свідомо обирають українську школу для своїх дітей.

Мене познайомили з одним з таких дітей — восьмикласником, чий татко підірвався на міні. Ні, татко не військовий – він комбайнер…

Тут кожен має історію, драматизм якої люди з мирних регіонів України просто не можуть уявити. Але вони залишаються тут, бо вірять у свою землю. Вони говорять, що готові терпіти тимчасові складнощі, і хочуть лише двох речей – миру і вугілля, щоб пережити зиму.

У Гранітному проживають греки, вірмени, татари, росіяни, українці, молдавани – загалом понад 100 національностей. І над цим етнічним і мовним різноманіттям майорить український прапор. На шкільній лінійці (яка проводиться вперше за 4 роки) звучить гімн України.

Деякі школярі прийшли на лінійку у вишиванках. В школі встановлено стенд, що розповідає історію української армії – від УПА, Бандери і до наших днів. Нагадую, до лінії розмежування – 600 м. Диванним патріотам можна багато чого повчитись у цих дітей і дорослих.

Ми були дуже раді зустріти День Знань саме тут. Привезли невеличкі подарунки і обладнання для школи. Разом співали гімн, разом святкували і випустили в небо білого голуба як символ миру, якого ми всі так прагнемо.

Також заїхали в Мар’їнку на КПВВ. Обладнання пункту триває, швидкість проходження перевірки пришвидшилась.

Відвідали старих друзів – 72-гу ОМБр імені Чорних Запорожців. Ця бригада бере участь в бойових діях, боронить країну з перших днів війни і за героїзм нагороджена почесним званням Чорних Запорожців – бойового формування УНР, що відрізнялось винятковою хоробрістю в бою.

Я бачила хлопців цієї бригади тоді й зараз. Врешті-решт, сина на фронт збирала, неодноразово бувала на Донбасі, тому можу порівняти Збройні сили зразка 2014 і 2018 рр. Я відчуваю гордість, коли бачу, що наша армія взута й вдягнена, має сучасні засоби захисту, нову зброю.

Хлопці та дівчата вмотивовані та рішуче налаштовані дати відсіч будь-яким діям ворога. Напевно, якби в 2014 році в нас була така армія, діти Гранітного не ховались від обстрілів.

Ірина Луценко